Історія “швидкої” в епізодах

Зображення скіфів на Куль-Обській вазі
Зображення скіфів на Куль-Обській вазі

Про наших “предків” – мовимо слово…

Трипільці та скіфи - народи, які проживали на території нинішньої України ще до нашої ери,  уже зналися на методах невідкладної допомоги. Провідниками цих знань були жерці, волхви, ведуни, кметі. Вже тоді, вони уміли ампутувати кінцівки, вправляти вивихи. Прямих знань про медицину трипільців дослідники не мають, свої висновки  вони зробили, вивчаючи зразки  багатої матеріальної культури, зокрема кераміки.

Після трипільців на наші землі прийшли скіфи. Про їх культуру ми знаємо дещо більше.  Праці  давньогогрецького історика Геродота, який багато подорожував Скіфією, “батька медицини” Гіпократа , котрий теж цікавився життям цього войовничого народу, донесли до наших днів інформацію про те, що скіфські лікарі уміли робити трепанацію черепа, операції на черевній порожнині. Для обезболювання вони використовували здебільшого рослини, зокрема у різних комбінаціях добре відомі нам валеряну, блекоту, мак, дурман, красавку. Помічними ліками у них були боброва струменина, ведмежий та борсучий жир, панти (матеріал з рогів оленя), зміїна отрута. Захід, завдяки скіфським лікарям, дізнався про цілющість полину, ревеню, цибулі, часнику.

До речі, слово ліки походить від санскритського лікі, що означає потаємний дух. Уже тоді вживалося і слово “лікар” або “лікітар”, яке на санскриті звучить “лікіті” і означає – мудрець, митець, той що уміло протинає, різьбить…

         До навчання лікарській справі прийнято було залучати розумних і здібних юнаків, обов’язково з добропорядних родин. До необхідних професійних якостей також були віднесені колір волосся та очей- лікарі мали бути світловолосими та блакитноокими. У ті часи вважалося, що саме така зовнішність є ознакою лікарських здібностей.


Лікарі Київської Русі – жили за “своїм” законом

Цікавий досвід з надання медичної допомоги, зокрема невідкладної,  мала Київська Русь. Уже наприкінці Х ст. лікарі оголошувалися  людьми вільними і на них не поширювалася юрисдикція світської влади. Руська правда Ярослава Мудрого закріплює за монастирями будівництво лікарень і принцип безоплатної медичної допомоги. Вводиться норма, за якою, людина, котра нанесла шкоду здоровю іншій людині, має сплатити штраф у скарбницю держави та оплатити лікування постраждалому.

     В одній з  найпопулярніших книг XI ст.  “Ізборник Святослава” надається опис діяльності лічців-різальників, які  робили ампутації кінцівок та інших частин тіла,  лікувальні припікання розпеченим залізом.

    У XIII- XV  століттях медицина уже  виходить з монастирів. В українських містах – Львів, Київ, Луцьк, Камянець-Подільський  лікувальну практику перехоплюють  доморослі лікарі: зубодери, костоправи, травники, ворожки, ведуни, потворними, повитухи. Провідне місце серед середньовічних лікарів посідають цирульники. Вони проходять навчання протягом шести років в цехах цирульників.  Уміють надавати першу допомогу при травмах, пораненнях, кровотечах,  займаються дуже популярним у ті часи кровопусканням. 

Преподобний Агапіт Печерський, лікар безкорисливий

Що уміли козацькі лічці

Не можна не згадати і про воєнно-польову  медицину  українського козацтва. Виснажливі походи, неймовірне фізичне навантаження супроводжувалися пораненнями, хворобами та  каліцтвом. Однак, у тому спартанському середовищі завжди знаходилися костоправи, шептуни, травники, знахарі, котрі швидко знімали жар, гоїли рани, вправляли вивихи, рівняли суглоби і хребці, володіли унікальними знаннями з мануальної терапії. Козацькі лічці справлялися з відкритими переломами, гнійними ранами, видаляти роздріблені кістки, “викочували” кулі і осколки, робили ампутації. Щоб у рану не потрапляли мікроби і бактерії, застосовувався суворий режим стерильності і антисептики. Свідком операцій, коли козаки виймали кулю та роздріблені кістки з ноги пораненого, був знаменитий хірург Микола Пирогов, про що є згадки у його працях.  Складні операції козаки робили після заходу сонця, коли не надокучають мухи — головні розносники інфекції, а людський організм, зокрема мозок, вступає у своєрідну фазу гальмування. Пораненого напували горілкою, клали на солом’яні снопи або на щойно вистругані дошки. Пошкоджену ногу обкладали льодом або лили на неї холодну воду і перетягували джгутами, аби вона втратила чутливість. Козацький лікар довго мив руки і протирав їх спеціально приготовленим розчином або горілкою. Усі інструменти, якими він користувався, ретельно  кип’ятилися в сольовому розчині. Помічник діставав їх з окропу спеціальними кліщами і подавав лікареві, проносячи інструменти  крізь полум’я. Розпеченим до червоного кольору ножем припікали краї рани, що кровоточила, та розширювали розріз. Розсунувши спеціальними гачками рану, лікар виймав металевими гаками кулю і роздроблені кістки. Потім зашивав рану, попередньо вклавши в неї якесь зілля і довгу кінську волосину. Пирогову пояснили, що якщо рана гноїтиметься, то волосина сприятиме виходу бруду, а коли все добре заживе і не буде жодних ускладнень, її можна просто витягти. Прооперовану ногу вмонтовували у спеціально вистругані самшитові  дошки і забинтовували. До світанку козаку не дозволяли спати .  Як тільки він починав дрімати,  били в тулумбаси і танцювали. Операція вважалася успішною, якщо через кілька днів козак, накульгуючи, ходив.

     Великого хірурга здивувало, як злагоджено і вміло працювали козаки. І ті, хто оперував, і ті, хто тримав пораненого, і ті, хто безперервно читав замовляння. Ампутації робили ще швидше, а куксу обов’язково вмочували у киплячу смолу, щоб врятувати людину від гангрени. Можна лише дивуватися силі духу і  терпінню оперованих козаків і лікарів, адже все робилося без наркозу. Щоправда, застосовувалися різні знеболюючі трав’яні настої, зокрема, відвар маку.

Прародичка першої карети “швидкої”- француженка

Історії відома успішна діяльність медичного підрозділу армії Наполеона. Це був Летючий амбуланс, створений для невідкладної допомоги пораненим на полі бою, їх оперативної евакуації до польових шпиталів. Ідею реалізував у життя молодий військовий хірург Домінік Ларрей. Він пішов на війну з розпачу, бо батьки коханої відмовили йому у руці своєї дочки...через бідність нареченого. Побачивши на війні, як масово гинуть поранені через невчасну допомогу, лікар взявся налагоджувати службу , що і одержала назву Летючий амбуланс. Домінік Ларрей спроектував першу  карету “швидкої”  з віконечками,   щоб лікар на ходу міг оглянути пораненого  і зробити на ходу усі необхідні маніпуляції. Він також  запропонував для швидкості пересування та маневреності  поставити карету на лафет як  гармату, оснастити її ресорами, щоб до мінімуму звести тряску. Карета укомплектовувалася ношами із матрацом з кінським волосом. За допомогою коліщаток ноші  плавно закочувалися в деревяний короб  карети, мали ніжки, щоб їх можна було поставити на землю та зробити,  в разі необхідності, операцію на місці. Недарма, саме Домініка Ларрея називають “батьком швидкої допомоги”. В сенсі забезпечення мобільності медичної допомоги тут не заперечиш. Деякі історики пов’язують перемоги  Наполеона саме з “Летючим амбулансом”. Адже більшість поранених,   завдяки новації Ларрея,   швидко поверталися у стрій. Армії противників не мали такої переваги. Наполеон швидко зрозумів користь такого підходу  для зміцнення боєздатності армії , достойно оцінив винахід. Ларрея було призначено головним хірургом армії. У цьому статусі він пробув 18 років. Вони стали  друзями з Наполеоном. Батьки коханої Домініка, дізнавшись про такий  кар’єрний злет, виставленого ними  за двері нареченого, змінили гнів на милість та благословили молодих на шлюб.

Карета "Летючого амбулансу". Мал. Домініка Ларрея
Карета "Летючого амбулансу". Мал. Домініка Ларрея
Домінік-Жан Ларрей
Домінік-Жан Ларрей
Яромир фон Мунді
Яромир фон Мунді

Ідея, народжена у…пожежі

У XV столітті в Голландії засновано благодійне товариство для надання першої допомоги потопаючим. Трьома століттями пізніше в Бельгії, у портовому місті Антверпен (1767 р.), приблизно у той же час в Гамбурзі, Парижі, уже діють товариства порятунку, активісти яких не лише рятують потопельників, а й надають швидку медичну допомогу у нещасних випадках і при раптових захворюваннях. Ці  напівгромадські формування можна назвати прообразом станцій швидкої медичної допомоги, які зявляться в Європі за сто з лишком років.

Перша станція швидкої медичної допомоги була створена у 19-му столітті у Відні. Почалося все з трагедії.

8 грудня 1881 року у Віденському театрі комічної опери сталася велика пожежа. Під час вистави у театрі загорілася завіса. Вогонь швидко перекинувся на залу. Почалася паніка. В результаті від опіків та травм постраждали близько тисячі глядачів, загинуло 479 осіб. Очевидці розповідають, що це було страшне видовище - перед театром на снігу лежали поранені, обгорілі люди. Понад добу вони не могли отримати жодної медичної допомоги. І це у Відні, відомому на усю Європу безліччю першокласних і добре оснащених клінік! Замість того, аби поспішити до місця катастрофи, лікарі з’ясовували між собою, хто і що має робити і, головне, хто їм за це заплатить. В епіцентрі цих подій опинився відомий професор-хірург і психіатр барон Яромир Мунді. (Також творець санітарних поїздів).

Побачене стало для нього величезним потрясінням. Усвідомивши усю глибину гуманітарної катастрофи і свою безпорадність перед масштабом трагедії, професор терміново взявся за створення  рятувального товариства. Яромир Мунді представив імператору Францу-Йосифу I проект створення Товариства добровольців-рятувальників. У квітні того ж року при фінансовій підтримці уряду та за  своїх друзів графа Ганса Вільчека            ( пожертвував 100 000 гульденів на святу справу), графа Едуарда Лямезан-Салінс і хірурга Теодора Більрота Яромир Мунди створює "Віденське добровільне товариство порятунку" (Wiener Freiwillige Rettungsgesellschaft). А вже у травні 1883 року у Відні з’являється перша в Австро-Угорській імперії Рятувальна станція швидкої допомоги (при рятувальному товаристві).

Варто додати, що граф Едуарда Лямезан-Салінс (нар. у Львові) під час пожежі у Віденському театрі першим увірвався в охоплену вогнем будівлю і організував порятунок поранених і винесенняння загиблих.  

Віденська рятувальна  станція складалася з трьох підрозділів - пожежна, човнова команди і  швидка медична допомога. Вулицями Відня почали курсувати 5 карет з двома лампами - одна оберталася, друга освітлювала дорогу у нічний час. Щоб додати мобільності “швидкій”, трамвайні зупинки австрійської столиці  були оснащені ношами. У перший же рік свого існування швидканадала допомогу 2067 постраждалим. У складі бригади працювали лікарі і студенти медичного факультету. Сам же Яромир Мунді виконував на станції обовязки керівника, лікаря, санітара та кучера у різні зміни, відпочиваючи не більше 4 годин на добу. .

Незабаром, подібно до Віденської, була створені станції швидкої допомоги в Берліні, Парижі. За короткий період такі установи почали зявлятися в інших містах Європи і світу. Наступні Рятувальні станції постали у Празі (13.09.1890 р.), Брно (24.03.1891 р.), Кракові (5.06.1891 р.), Тріесті (16.06.1891 р.), Львові (20.03.1893 р.), Інсбруку (21.07.1893 р.), Abbazianer (10.01.1894 р.), Будапешті (9.05.1896 р.).

Дещо пізніше з’явились Добровольні рятувальні організації в містах Амстердам, Баден, Бельсько, Будейовіце, Бухарест, Чернівці, Франкфурт, Гельсінкі, Йоганнесбург, Київ, Клагенфурт, Копенгаген, Корнойбург, Любляна, Лінц, Одеса, Ліберець (Reichenberg), Зальцбург, Санкт-Петербург, Сао Паоло, Тепліце (Teplitz-Schönau), Опава, Варшава (1897), Лодзь (1899), Вільнюс (1902) та ін.

У Києві Рятувальна станція товариства швидкої медичної допомоги почала діяти 30 червня ( за старим стилем) 1902 року.


© КНП ЦЕНТР ЕКСТРЕНОЇ МЕДИЧНОЇ ДОПОМОГИ ТА МЕДИЦИНИ КАТАСТРОФ МІСТА КИЄВА

ЦМД і МК