Всяка біда приходить несподівано. І аварія на ЧАЕС тієї ночі на 26 квітня 1986 теж  звалилася неждано-негадано…Cпочатку поповзла чутками, бо радіо, телебачення про це мовчали…Я тоді виконував обов’язки завідувача першої (центральної) підстанції і ще на пів ставки працював старшим лікарем і диспетчерській… Тобто, безпосередньо до мене інформація офіційним чином не надходила….Цим займався на той час заступник головного лікаря КСШМД з цивільної  оборони  Анатолій Іванович  Силенок. Головним лікарем був Іван Гнатович Усиченко. Але і вони, здається, не надто розуміли, що відбувається….Ми, лікарі, можливо, знали про радіацію трохи більше, ніж пересічні громадяни. Навчаючись у медінституті, проходили курс радіаційної гігієни…Гама Бета-опромінювання…Звісно, знали, що це серйозно…Навіть згадую, як нам, студентам, пояснювали на лекціях з радіаційної гігієни , що таке радіація,  зрозумілою мовою - от уявіть, що у вашому населеному пункті прорвало каналізаційний колектор і смердить у всіх  закутках…Так і радіація проникає у всі закутки та шпаринки, від неї не сховатися…У мене до того  навіть був досвід роботи рентген-лаборанта  у  Олександрівській, тоді Жовтневій, лікарні…Це ще студентську роки…У нас був найсучасніший на той час рентген-апарат “Діагномакс”, він був абсолютно безпечним у сенсі опромінення. Ми, лаборанти, носили  плівку у спеціальній касеті і кожного місяця лабораторія перевіряла чи  не набрали ми чого,  йшлося просто-напросто про дотримання техніки безпеки…І воно ж відкладається в голові у якісь поведінкові  моделі.

 

От ніби й загроза, але чи така вона вже небезпечна?… Я ходив, як і багато хто на Першотравневу демонстрацію. Сонце. Травень Погода чудесна. В. Щербицький із онуком стояв на трибуні…Чого боятися? Все під контролем партії…Трохи пізніше обережно почали звучати поради щодо профілактики проникнення радіації:  мийте підлогу частіше, на порозі кладіть мокрі ганчірки, закривайте квартирки…   Почалися здогадки якісь, тривога, пошук достовірної інформації… Черпали інформацію із  західних джерел, офіційній інформації уже не довіряли, бо знали, що почалася мобілізація військових запасу. Наростав страх і далі – уже паніка…Згадую, як моторошні кадри кіно, довжелезні черги до  кас залізничних   авіа, автодороджних…Це уже 5-10 травня. З Києва виїхали усі діти, а з ними  переважно мами, бабусі. Мою дочку вивезла теща…Спочатку санаторій, потім ще кудись…Отак і їздили місяцями, перечікуючи  небезпеку… У нас поблизу станції, на розі Пирогова і тоді вулиці Леніна, був гастроном, куди щодня завозили Каберне. Його вмить розгрібали…Тоді навіть жарт такий був: якщо у вас щось не те, то звертайтесь в МАГАТЕ, або пийте “Каберне”. Хоча обстановка була така, що не до жартів.

 

Уже 28 квітня   перших 11 працівників  Київської станції швидкої медичної допомоги виїхали в міста Поліське та Іванків.  Це відрядження офіційно тривало 5 днів, а насправді, більше. Бувало і таке, що люди виїжджали на один термін, а потім їх наздоганяв наказ, що продовжував його….Але переважно наші бригади їздили у ті краї на один день. Не в зону. Працювали на її межі –Дитятки, Старі Соколи, Діброва. Чергували уздовж трас, коли уже почалася масова евакуація населення. Забезпечували роботу медпунктів, пунктів дезактивації та помивки… Всі, хто виїжджав із  30-кілометрової зони, проходили дозиметричний контроль, милися, міняли одяг… Контроль був  подвійний: з того боку і з цього…124 наших співробітників тією чи іншою мірою брали участь у ліквідації наслідків чорнобильської катастрофи за відрядженнями,  10 чоловік були призвані військкоматами і їм було тяжче - терміни роботи довші, працювали часом біля самого реактора.  А тут, у Києві ми почали приймати перших ліквідаторів з ознаками  гострої променевої хвороби. Ми їх госпіталізували у лікарню №18, що на бульварі Шевченка  а потім відправляли кого до Москви, кого до Харкова. Емоційне навантаження страшне…нерви аж дзвеніли від напруги. Дозиметрів у нас не було, щоб контролювати свої дози. Нам показали якісь, а потім виявилося, що їх треба калібрувати…та так і пропрацювали без них з кінця квітня по осінь….У травні головний лікар станції І.Г. Усиченко  перейшов на іншу посаду - очолив Товариство Червоного Хреста…Треба було туди направити сильного управлінця…Йшло багато допомоги з-за рубежа, треба було і приймати, і розподіляти її,  підтримувати евакуйованих, які виїхали з зони ні з чим.…. Головним лікарем  станції було призначено Т.В. Адамович, а я  несподівано для себе був призначений  її заступником з медичної частини… Їздив в Іванків, Поліське, Дитятки. Там наші працівники забезпечували роботу медпунктів. Треба було контролювати, допомагати та й просто знати, що там робиться, які умови, які проблеми. Повірите чи ні, але це не сприймалося як якийсь героїзм. Робота і все. Багато хто дивується, чому я не  маю посвідчення чорнобильця…. Дійсно, не маю. Мені навіть  тоді на думку не спадало оформляти відрядження…І мій водій також не чорнобилець, бо і йому я не оформив відрядження…Хто ж думав тоді, що будуть якісь пільги, спец пенсії….Хотілося швидше цю біду  закрити? Але  усім нашим співробітникам  відрядження оформляли, відповідно табелювали і коли прийшов час відновлювати документи, які б підтвердили  участь у ліквідації наслідків аварії на ЧАЕС, у нас все було в порядку, чого не скажеш про здоров’я. Уже і немає багатьох з нами, багато хто на інвалідності… Але довести зв’язок інвалідності та роботи в Чорнобильській зоні було майже неможливо. Це вдавалося зробити тільки тим, хто проходив лікування, реабілітацію в Москві чи в Харківському госпіталі.

 

В такому напруженому режимі працювали ми ще й осінь 1986. Важкий був рік. . Ще й землетрус цього року трапився. Мені телефонують із диспетчерської з криком: ” У нас паркет хвилями ходить!” Ви ж розумієте, про що люди могли у той час думати…пережили ще кілька секунд страху …

Але все йде, все минає. Минуло 35-років з того часу, багато чого забулося…і вже сьогодні Чорнобиль це місце туристичного паломництва. Маєте тисячу гривень – їдьте, дивіться, слухайте розповіді.Дивіться той ліс, можете сфотографуватися на фоні саркофагу. Кому й розвага…А скільки житів проковтнула ця аварія, скільки горя принесла…Як згадуєш ті події, в серце миттєво відтворюється та тривога, та напруженість, в якій ми жили. Скільки людей згадують ті події як страшний сон, особливо коли відвідують могили рідних. І скільки сімей розпалося…

Складна доля в України…З тих днів перекидаю місточок у сьогоднішні. Знову випробування. Заробітчани розлетілися по світу…і діти ростуть у неповних сім’ях. Війна на Сході. Знову смерті. Немає миру. Пандемія коронавірусу - це теж війна…війна з небезпечним вірусом. І знову напруга, знову страх за майбутнє дітей, онуків, країни…Важко живеться на цій землі. Але ж які б лихоліття та вітри не пролітали над нею, вона відновлюється і відновлює нас. І ми маємо цінувати свою землю, оці високі дніпрові кручі і наш святий Дніпро. В них – наша сила, наша енергетика….Часом думаю чи оці випробування нам за щось,чи для чогось?…Хочеться думати, що для чогось… Щоб стали мудрішими…Не вистачає нам мудрості зрозуміти дуже прості речі - не рубати сук, на якому тримається все живе… Сьогодення свідчить, що людство погано працює над помилками…І Чорнобильська аварія все ще не осмислена до кінця…