Відділення №16 22 квітня відзначає 30-річчя своєї діяльності. Продовжуємо публікації на цю тему –  лікар МНС Світлана Астаф»єва працює у відділенні з першого дня заснування.

- Світлано Володимирівно, ви та людина, яка пропрацювала у відділенні з першого дня заснування, тобто усі 30 років...

…це тільки у цьому відділенні- 30, а загалом на “швидкій” уже 42 роки. Починала з четвертої підстанції, а потім перейшла сюди.

- А як ви потрапили на швидку?

О! Це цікава історія. Я закінчила медучилище з відзнакою…Чекаємо розподілу- це ж іще радянські часи. Підходить до мене така поважна жінка і просить дати подивитися оцінки. А я – відмінниця! І вона одразу пропонує працювати у 4 управлінні. За радянських часів – це крута пропозиція. Престижно. Там і умови, і зарплати…Поки я роздумую, раптом заходить інша жінка, як зараз пам’ятаю: висока, ставна у блакитній кремпленовій сукні із Зіркою Героя…Вона щойно зайшла, а я уже відчула щось особливе. Вона чомусь одразу до мене: “Дитинко, а ну покажи свої оцінки!”. Подивилися і говорить : “Передай комісії, що ти йдеш працювати на швидку допомогу…Ти ж хочеш працювати на швидкій?”. Я кажу:”Хочу”, хоч до того і не думала… Отака історія…Це була Наталія Андріївна Ленгауер- багаторічний і легендарний головний лікар КСШМД. І я тепер вважаю, що ця зустріч - моя доля…

- А та доля яка ? Щасливою ви б її назвали?

Це така робота, тут бачиш стільки болі, страждань, що говорити про щастя якось…. Тут треба по-іншому сформулювати. Я ніколи не думала покидати свою роботу, якою виснажливою вона не була. Ніколи не шкодувала, що прийшла сюди. А було все…Як тільки прийшла працювати, спершу все якось незвично… Старші колеги нас добре вчили.. І вчили жорстко. Ніколи не забуду перші самостійні виїзди. Пам’ятаю, як приходжу на зміну, а мене ставлять на перевозки. Я рот відкрила: “Як це? Я ж новенька. Я ще не зможу.”…А мені у відповідь: “Училище закінчила, з лікарями виїжджала, а тепер на тобі телефони диспетчерської, старшого лікаря, відділу госпіталізації і на тобі довідник лікаря швидкої допомоги”…Ці довідники писали наші лікарі…Зізнаюся, що і таке було - приїдеш на виклик і не знаєш, що робити. Тоді прошу у господарів водички, поки вони на кухню, я швиденько довідничок погортала, поки ніхто не бачить.... Цей довідничок став надовго моєю настільною книгою. Тепер я уже і сама “довідничок”.

- А що згадується з тих часів ще?

Коли я вперше виїхала на ДТП. Згадую як зараз – Гостомельська траса, “Жигулі” заїхало під фуру, знесло верх машини і…позривало голови людям. Стоїть пожежна. Все у піні. Ми підходимо, ця піна осідає і я бачу закривавлені тіла без голів.. Здалося, що зараз впаду, втрачу свідомість. Тоді у мене був доктор, його прізвище Капецький, на жаль, його вже немає серед нас, він мене обняв і говорить: “Свєто, це швидка. Приходь до тями і працюй. Не зможеш, тоді це не твоє,а зможеш - за роботу! Часу на розкачку нема”. Отак нас і оберігали, і вчили, і привчали до таких стресових ситуацій…Було важко, страшно, але ж була така система: три роки треба за направленням відпрацювати.

- А коли закінчились три роки?…Можна ж було кудись на спокійнішу роботу йти?

Можна…Вагань було мало….Я зрозуміла,. що все це моє!…

- “Моє”? А що саме?

Динамічність… Уже потім, коли я навчалася в інституті і проходила інтернатуру на базі лікарні швидкої медичної допомоги, мене колеги питають:”Ну що ти бігаєш до своїх пацієнтів? Оглянула, тиск поміряла, аналізи є, призначення зробила, заспокойся!” А я не можу. Звикла, що у мене має бути все під контролем, звикла міряти процес похвилинно…Попрацювала в стаціонарі і знову повернулася на “швидку”. До слова, навчаючись у медіституті, я “швидку” не покинула - вчилася і працювала. Цікаво, що коли інститут закінчила, уже після інтернатури, виявилося, що не так просто повернутися знову на “швидку”, хоч у мене і був лист звідти, що беруть. Нас, групу молодих докторів, які хотіли працювати на швидкій, добре поганяли по кабінетах. А ми ж настирні…Чого хотіли - добилися.

- Ви свою роботу вдячною назвати можете?

На одному виклику наслухаєшся такого!…А на іншому вдячна людина ледь руки не цілує…Люди різні, ситуації різні. Всюди стрес. А зараз, якщо чесно , народ озлоблений. Раніше інакше зустрічали - сприймали, розуміли, що ми допомагаємо а зараз…Але ми повинні працювати. Я думаю, що усім лікарям наш екстрім не завадив би, щоб зрозуміти, чого ти вартий і як людина, і як професіонал. Мої спостереження такі, що ті молоді спеціалісти, які пройшли нашу…скажу таке слово, “м’ясорубку”, вони стають впевненішими, перестають боятися, бо ситуацій багато позаштатних, де треба швидко приймати рішення, проявити характер… Оті молоді, які зіштовхнулися з ДТП, з вулицею, з цим, скажемо прямо, хамством,неадекватністю, вони стають іншими. Тут же хвилини вирішують долю людини. Буває хапаєш ноші- доктор чи не доктор, яка різниця, треба рятувати хворого. А на які відстані доводиться бігати, якщо постраждалий у важкодоступному місці чи на трасі, куди машина не може під’їхати , через огорожі перелазити – підсаджуємо один одного, падаємо, обтрушуємося і- знову бігом! Скільки в мене було такого!…Не всі це витримують.. Не зайвим, мені здається, щоб при прийомі на роботу молоді медики проходили співбесіду з психологом, щоб розуміли можуть вони тримати цю планку чи ні, щоб не ламали себе… Бо, куди правди діти, йдуть сюди часом і …через зарплату, бо вона вища, ніж в інших медичних установах. Прийшли не на своє місце і терплять, мучать себе і і інших…

- А вас що тримає?

Навіть не знаю(сміється)…Доля тримає. Це моє!